Своєю понад столітньою успішною історією індустріальні та еко-індустріальні парки довели, що є ефективним інструментом економічного росту й залучення іноземних інвестицій. Взявши на озброєння цю інновацію країни, що розвиваються, швидко долають економічні кризи, впевнено прогресують, нарощують свої ВВП, експорт продукції, досягають позитивної динаміки фактично в усіх сферах діяльності. В той час розвинені країни зміцнюючи економічний потенціал, відповідно, посилюють і свої позиції в світі. Чи міг передбачити засновник першого індустріального парку Ернест Холі такий розмах та популярність своєї ідеї? Як вона зародилася, вкорінилася, стала поширювалася світом і які принесла плоди? Відповіді на ці та інші питання читайте в нашому невеликому екскурсі в історію розвитку індустріальних і еко-індустріальних парків.
Перший індустріальний парк «Траффорд» з’явився в Манчестері у 1896 році. Підприємець Ернест Холі, купивши 12 га землі на березі морського каналу у місцевого землевласника Траффорда, першочергово планував збудувати там житловий квартал та іподром. Втім, усе змінилося після його знайомства з генеральним директором однієї з місцевих компаній Маршалом Стівенсом. Звісно, Маршал передусім шукав можливості наростити «м’язи» власного бізнесу, зокрема, розвинути судноплавство вздовж каналу, проте його інноваційна ідея облаштувати на березі промисловий майданчик для виробників, зацікавила й Холі. Він побачив чималий зиск у створенні виробничих площ із транспортною й інженерною інфраструктурою, які можна буде продавати чи здавати в оренду. Перші резиденти парку «Траффорд» не забарилися. Це були британські компанії з виробництва цегли та електричних кабелів, а згодом почали заходити й американські фірми, найвідоміша з них – «Форд Мотор Компані» Генрі Форда, яка саме на цьому майданчику відкрила своє перше виробництво в Європі. Парк «Траффорд» функціонує й сьогодні, розміщуючи заводи й фабрики, центри дистрибуції й логістики, фінансові й комерційні компанії, різноманітні офіси й об’єкти соціальної інфраструктури. Приклад «Траффорда» був настільки успішним, що спонукав Британію до 1960 р створити мережу з 47 індустріальних парків А нині їх вже сотні.
Цей рентабельний сегмент нерухомості швидко привабив і Америку, яка на початку ХХ століття побудувала один за другим свої перші індустріальні парки в Нью-Йорку й Чикаго, а тепер їх понад чотириста. У другій половині 20 ст новація долинула й до Японії, де ця так звана східна модель має важливу особливість — потужну державну підтримку системою дієвих стимулів. Швидко наростив темпи й Китай. Перші спеціальні економічні зони були створені тут, як і в континентальній Європі, ще у минулі вісімдесяті, а тепер їх уже понад сотню. Вони формують вагому частку ВВП країни, сприяють притоку капіталів, зокрема, прямі інвестиції лише в індустріальні та еко-індустріальні парки становлять третину економіки Китаю.
Однак, найцікавішим для України залишається успішний досвід наших географічних сусідів — Польщі та Туреччини, оскільки ще на початку дев’яностих, за рівнем ВВП на душу населення ми були на рівні з Туреччиною, а Польщу навіть випереджали. У 1996 році Польща взяла курс на розвиток промисловості й, орієнтуючись на успішну Європу, стала й собі створювати індустріальні парки. Нині їх уже понад сто. Це дало можливість залучити за 25 років 25 млрд євро інвестицій і створити 300 тисяч робочих місць, а також збільшити експорт утричі. Щодо Туреччини, то саме завдяки індустріальним паркам, які давали можливість відкривати нові виробництва, нарощувати промисловість, ця країна зуміла успішно подолати свою найбільшу затяжну економічну кризу девяностих. Протягом 2002-2010 років вона побудувала 150 парків, які посприяли росту ВВП та експорту втричі.
Але нема межі досконалості! Так в Данії у 1970х в індустріальному парку «Калунгборг» виникає перший промислових симбіоз, який автоматично робить парк пілотним еко-індустріальним у світі. Втім, він не може слугувати модельним ЕІП, бо не має спільної керуючої компанії й функціонує радше як мережа компаній, а не парк із спільною територію, інфраструктурою та водо-, електро- та енергопостачаням. Однак ідея симбіозу сподобалася американцям, і вони її згодом перейняли. У 1996 році на засіданні ради з питань сталого розвитку, яку створив президент США Білл Клінтон, було розглянуто концепцію й затверджено перше визначення еко-індустріальних парків – спільнота підприємств, які співпрацюють між собою задля ефективного використання ресурсів, що призводить до економічних вигод, поліпшення якості навколишнього середовища та посиленню рівноправного розвитку людського потенціалу на підприємствах, На цьому ж засіданні прийняли рішення про фінансування чотирьох пілотних еко-індустріальних парків у штатах Меріленд, Техас, Вермонт і в Канаді. Більшість цих ранніх проектів, окрім всесвітньовідомого парку в Бернсайд (Канада), закрились, але на зміну їм прийшли інші не менш відомі –Лондондеррі, Девенс і Кейп Чарльз.
В Європі перші ЕІП з’явилися за ініціативи дослідницьких інститутів і промислових спільнот у Британії, Франції, Італії, Німеччині й Норвегії. Найпопулярніші сьогодні – Хартберг (Австрія), Рантасалмі (Фінляндія), Арбуа Медітеране (Франція), Лопес Соріано (Іспанія) і Кру Бізнес Парк (Британія). Неабиякий інтерес до цих інноваційних структур виявили і в Азії, де більшість еко-індустріальних парків з’явилися за донорської підтримки американських, канадських і європейських програм. Особливо активними були Китай і Корея, в яких швидко розвивалась промисловість. Завдяки урядовим програмам розвитку й державній підтримці вони досягнули неабиякого успіху. А найвідоміші південнокорейські Улсан Міпо і Онсан довели, що ЕІП можуть виступити потужною рушійною силою економічного розвитку, зменшуючи екологічний влив та пропонуючи суттєві соціальні вигоди.
Сьогодні у світі налічується близько 20 000 індустріальних парків і 250 еко-індустріальних. Проте, розвинені країни, беручи на себе зобов’язання зі сталого розвитку, все більше надають перевагу останнім моделям, як ефективнішим економічно, соціально та екологічно.
