Антон Клещов, національний координатор проєкту GEIPP-II Україна (ЮНІДО)
Наприкінці травня Уряд схвалив Стратегію розвитку галузей промисловості на основі корисних копалин стратегічного та критичного значення до 2056 року. Документ великий, горизонт планування – 30 років, і легко пройти повз нього як повз чергову декларацію. Але якщо дочитати до Стратегічної цілі 4 і до операційного плану, стає очевидним, що йдеться вже про цілком конкретні ініціативи.
Спершу коротко про контекст. Світовий ринок ключових мінералів енергопереходу стрімко зростає: за даними Міжнародного енергетичного агентства, лише за п’ять років він подвоївся, а попит на літій, графіт, рідкісноземельні елементи та інші матеріали й далі зростатиме разом із розвитком чистих технологій. Але головне навіть не розмір ринку, а його концентрація – і вона поглиблюється. За оцінками агентства, у переробці й рафінуванні, тобто там, де сировина перетворюється на придатний до використання матеріал, Китай контролює понад 90% світових потужностей з рафінування графіту та рідкісноземельних елементів і залишається провідним переробником для 19 із 20 стратегічних мінералів.
Європа залежить від імпорту цих матеріалів. Україна, яка має власні поклади, опиняється поряд із цим попитом. Саме тому Стратегія орієнтує країну не на експорт сировини, а на побудову повного ланцюга доданої вартості: від видобутку і збагачення до складної технологічної продукції.
А тепер найцікавіше. Одна з чотирьох стратегічних цілей – розвиток циркулярної економіки: вилучення критичних матеріалів із відходів та їх рециклінг. І серед показників досягнення цієї цілі документ прямо називає створення пілотних екоіндустріальних парків, які займаються рециклінгом критичної сировини.
Це не риторична згадка. В операційному плані на 2026–2028 роки є завдання для Міністерства економіки та довкілля і Міністерства фінансів: розробити й подати законопроєкт щодо оптимізації моделей функціонування екоіндустріальних парків із фокусом на рециклінг таких відходів – із удосконаленням регуляторної та інституційної моделі індустріальних парків відповідно до міжнародних стандартів ефективності та систем екологічного й енергетичного менеджменту.
Іншими словами, держава взяла на себе зобов’язання забезпечити функціонування індустріальних парків відповідно до міжнародних стандартів. Це саме тим, чим проєкт GEIPP-II Україна, який реалізується ЮНІДО, займається останніми роками.
Промисловий симбіоз перестає бути терміном із підручника
Ще одна деталь, яку легко пропустити, але про яку варто зауважити: стратегія кілька разів згадує промисловий симбіоз – ситуацію, коли відходи або побічні продукти одного підприємства стають сировиною для іншого. І згадує не абстрактно, а прив’язано до конкретних ланцюгів:
- у титановому напрямі – через створення хімічного кластера на базі Іршанської групи родовищ і сприяння співпраці підприємств для виробництва як титанової продукції, так і побічних продуктів;
- у графітовому – прямо «через механізм індустріальних парків»;
- у марганцевому – через механізм надання пільг учасникам індустріальних парків, зокрема для побудови повного циклу виробництва акумуляторів.
Промисловий симбіоз — один із базових елементів моделі екоіндустріального парку. Тобто інструмент, який Стратегія називає, вже має готову форму реалізації — в індустріальних парках.
Чому це не «зелена надбудова», а економіка майбутнього?
Серед цільових орієнтирів Стратегії – рециклінг 50% промислових хвостів і шлаку, тобто повернення в економічний обіг понад 100 мільйонів тонн матеріалів. Тобто, те, що десятиліттями вважалося екологічним тягарем, сьогодні стає сировиною для нової промисловості.
Але цю сировину десь треба переробляти. Потрібні майданчики з підготовленою інфраструктурою, енергією, водою, дозвільною базою і, головне, з розташованими поруч підприємствами, між якими ці потоки можуть циркулювати оптимальним чином. Це і є індустріальний парк. А коли він побудований за принципами ЕІП – із спільною інфраструктурою, сервісами, ресурсоефективністю та належним управлінням відходами – він перетворюється з майданчика для оренди на працюючу промислову екосистему.
Додам ще один пункт операційного плану, який варто тримати в полі зору: до першого кварталу 2027 року має бути проведено геопросторове картування і визначено щонайменше 10 зон для формування промислових кластерів. Для територіальних громад і бізнесу це прямий сигнал: карта майбутньої промислової географії країни створюється вже зараз.
Що з цим робити вже сьогодні?
Чекати, доки з’явиться закон, і тільки потім починати діяти не є найбільш ефективною стратегією. Насправді, значна частина інструментарію вже існує.
Україна ухвалила національний стандарт екоіндустріальних парків ДСТУ 9328:2025, гармонізований із Міжнародними рамковими положеннями про ЕІП. Працює мережа пілотних парків, які на практиці запроваджують підходи в рамках моделі ЕІП, які можуть бути масштабовані на нові ініціативи створення індустріальних парків. Є практичні інструменти для перегляду планів розвитку парків, оцінки ресурсоефективності та доступу до фінансування, і вони доступні безкоштовно в межах міжнародної технічної допомоги.
Тому бізнесу, який хоче бути суб’єктом у цій новій промисловій географії, я б радив почати з трьох речей. Перше: уважно подивитися на спеціалізацію в контексті регіону – чи є поруч потоки відходів або переробні потужності, з якими можна створити симбіоз. Друге: сформувати або переглянути свої плани на відповідність міжнародним підходам ЕІП, бо саме ці стандарти держава збирається закласти в оновлену модель. Третє: не чекати законопроєкту, а нарощувати спроможність там, де це можливо зараз, поки формуються зони, ланцюги й портфелі пріоритетних проєктів.
Стратегія на 30 років – це довго. Але операційний план розписано на 2026–2028 роки, і перші рішення готуються до ухвалення вже зараз. Бізнес і громади, які підійдуть до цього моменту з готовими планами та баченням, а не з наміром їх колись розробити, і стануть гравцями на новій промисловій карті України.
Проєкт «Глобальна програма еко-індустріальних парків II – впровадження на національному рівні в Україні» (GEIPP-II Україна) реалізується Організацією Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО) у партнерстві з Міністерством економіки та довкілля України за фінансової підтримки Уряду Швейцарії через Державний секретаріат з економічних питань (SECO).
